Це ще там, де з приходом Різдва ми стаємо добрішими,
де ще сиплеться сніг – по коліна або й до пояса,
де замерзла пості́льна білизна, яку ви із мамою вранці розвішували,
випромінює магії стільки ж, як цілий Хогвортс.

Це ще там, де найбільша проблема – щока подряпана,
де тримається все на твоєму чеканні Святвечора,
де до татового приїзду ще можна вгадувати,
як зустрінеш його і чи візьме собі на плечі тебе,

де навколо котячих очей вся планета крутиться,
де щось тепле й м’яке на коліна до тебе проситься,
де від льоду стає магічною навіть вулиця,
а подвір’я, обплетене світлом гірлянди – малесеньким космосом.

Це ще там коляда дідуся і кутя бабусина.
І єдине, чого ти боїшся – банально не встигнути
зрозуміти, коли ж народився малий Ісусик,
бо на небі не видно ні зірки... І навіть дихання

вітру й морозу посилилось, аж пощипує
щоки і ніс. Твої пальці занадто гострі.
Татова постать стає щохвилини ближчою
і освічує сміхом кожен квадратик простору: 

«Де твоя шапка? Чого ти простоволосий?
Хто тебе з хати в такому ось вигляді випустив?»
Ти посміхаєшся… В світі, де все так просто,
це один із найкращих спогадів про дитинство.

Там із приходом Різдва все було по-іншому...
От би покинути все і кудись сховатися,
плюнути на безкінечні питання і пошуки рішень
хоч на Святвечір. І, знаєш, ти, мабуть, з радістю би

так і зробив. Але щось тут не те, не вийде вже.
Річ не в поганих стараннях й відсутності коштів.
Просто сьогодні ти вкотре для себе вирішив: 
ну його к бісу, усе це раптове дорослішання!

© Іолана Тимочко